ua_redaktor (ua_redaktor) wrote in ua,
ua_redaktor
ua_redaktor
ua

Хроніки незакінченої революції у зворотньому відліку

Originally posted by tomoyemore at Хроніки незакінченої революції у зворотньому відліку
Я пишу, тому що не хочу забути жодної деталі цих трьох місяців. Пишу, тому що поки не знаю, як з цим всім жити далі. Пишу, тому що кінострічка подій 18-20 лютого навічно засіла в моїй голові, з періодичними вставками попередніх дат. Вона прокручується, коли я закриваю очі, коли я дивлюсь у вікно з маршрутки і на людей в метро, коли прокручую новинні стрічки, коли розмовляю з людьми. Вчора в неділю, 23 лютого, я вперше заставила себе вийти з дому після того страшного четверга. Заставила, щоб поїхати на вулицю Інститутську і покласти чотири білі троянди для Небесної Сотні. На більше не здатна. Просто тряпка. А ще в цю ніч напилась - вперше за останні три місяці. Зі знайомим, який приїхав хоронити друга.


20 лютого, розстріляний четвер. Ночую в подруги, недалеко від центру. Тобто не ночую, а лежу кілька годин з закритими очима, як і останні 2 доби. Свідомо не ведусь на уже рефлекторну потребу встати і прочитати новини. Після 9 ранку встаємо. В інтернеті незрозуміла інформація про відступ силовиків з Майдану і кілька мертвих біля макдональдса. Викликаю таксі і їду. Силовики таки відступили. Біля стели підключаюсь до процесу наповнення мішків з чорним попелом всього спаленого на лінії вогню за минулі дві доби - на нові барикади. На відстані 5 метрів у купі попелу вибухає світошумова граната. Закладає вухо. Стаю в ланцюг передавати бруківку. Через деякий час мене насильно підміняє хлопчик - уже звикла. Іду в інший ланцюг. По Інститутській монотонно рухаються хлопці з білими мішками бруківки й сміття для барикад. Зі сцени просять підходити вище по Інститутській допомагати будувати верхню барикаду. Іду, людей там зовсім мало. Починаю розбирати бруківку. Підтягуються люди, створюємо 2 ланцюги і передаємо бруківку. Спочатку по одній бруківці в руки, потім по дві. Руки відвалюються, по дві не витримую, але дивлюсь на бабцю в ланцюжку і продовжую. Постріл. Справа від барикади виносять застреленого хлопця. Медики з почорнілими очима й лицями. Хтось показує на вікно в готелі "Україна" - здається, звідти стріляв снайпер. Пацани в масках біжать в готель...

Витягую з кишені відключений телефон. 30 пропущених дзвінків. Знову виносять людей. Поруч б'ється в істериці жінка. Питаю, що сталось. "Мого друга вбили, вбили сьогодні мого друга, сотника". Від барикади йде суровий мужчина, в руках щось незрозуміле металеве - каже, "вони в нас АК стріляють, подивіться". Телефоную мамі, збираю на землі кулі й картеч навпроти готелю. Спускаюсь вниз до макдональдса. Лежать 5 мертвих. Зліва - зовсім хлопчик, з почорнілою трояндою на грудях. Посередині - мужчина, з простреленим чорним бронежилетом. Біля нього - хтось, накритий почорнілим прапором з надписом "Львів". Починаю ревіти - прорвало.

Телефонує знайомий з Самооборони, просить йти геть на найближчу квартиру, щоб приймати поранених. Згодом зрозумію, що мене наглим чином ліквідували на 2 години з Майдану. Тому що Самооборона вже готувалась до того, що всіх перестріляють. Заходжу по дорозі в аптеку, жінки й дівчата  в черзі вигрібають все, що можна, згідно однакового списку. Скальпелі, зажими, крапельниці... На квартирі зустрічаю подругу, яка тільки що з чергування на Євромайдан СОС, з почорнілим лицем. Розповідає, як це - говорити з сім'ями загиблих. Вона лягає на 2 години спати і знову на телефон. Вночі їду додому. Через три блок-пости Самооборони. Люди патрулюють. Хочеться плакати, але на найближчі дні зі сльозами ступор. Приїжджаю, відкриваю інтернет і сиджу там до ранку. Годинами тупо дивлюсь на списки загиблих. І не можу усвідомити, що сталось. Розстріляли. Людей. З фанерними щитами. Людей. Без щитів. Які йшли відтягувати поранених і померлих. Людей. Які будували барикаду. Людей. Просто розстріляли. В голову, в шию, в серце. Людей. Таку кількість. Людей. Під ранок лягаю і продовжую дивитись з закритими очима списки і фотографії.

18 листопада, вівторок бою на смерть. Пішла зранку на роботу. Ясно що сиділа на новинній стрічці. Почали з'являтись повідомлення про потребу в медикаментах у приміщенні будинку офіцерів. На роботі виявився запас - поїхали. Віддали ліки, пішли подивитись, що відбувається. Пройшли по Інститутській до перехрестя з Липською і зразу почалась атака. Побігли назад. На повороті на Кріпосний наші зупинились, перегрупувались і пішли знову в атаку. Почався замєс. Жінка-медик з почорнілим лицем вивела пацана зі скривавленою ногою. Послала за кавою. Вийшла з магазину з кавою через пару хвилин, а їх уже нема. Стоїть перша лінія наших, і я перед ними опинилась. Обернулась - здається, Парубій в першому ряді стояв. Лице закрите хустинкою Самооборони. Без щита, каски. Просто стояв. А може, і не він був. Далі ми поїхали на роботу за черговими пакетами медикаментів. А в цей час почалась жорстока зачистка. Додзвонились до знайомого з Самооборони - заблокований в Будинку Офіцерів зі своїми, пораненими і трьома мертвими. Повезли медикаменти в будинок профспілок і залишились на Майдані. На Грушевського з Маріїнки виводили і виносили скривавлених, побитих силовиками, людей. Почались дзвінки про зачистку Майдану в рамках антитерористичної операції. Закрили метро.

"Пішли на Інститутську глянем", сказала я. Вийшли до крайньої барикади біля метро. Вилізли наверх. По Інститутській бігли люди. Від силовиків. Сотні людей - дуже багато жінок і стареньких. Вхід був один і зовсім вузький. Люди почали вилазити на барикади, багато падало вниз. Пацан розбивав скло входу в метро. Силовики зупинились перед барикадою. Люди відступали вниз до наступної барикади. Буквально кілька пацанів кидали бруківку. Вже потім я дізнаюсь, що на тій барикаді двоє так і залишилось лежати - жінка і чоловік. В цей час силовики просочились через вхід і стали перед барикадою. Ми організувались в три ланцюжки і почали знизу передавати бруківку для захисту Жовтневого. Але вже тоді ясно було, що його здача - питання часу. Десь через 20 хвилин Жовтневий здався. Ми відступили за першу барикаду. Силовики радісно вилізли на міст і почали кидати бруківкою в натовп людей з моста. Люди в натовпі кричали: "Дайте нам хоч щось, чим можна тримати захист". Снайпер зверху з "Глобуса" почав стріляти в людей, правда, недовго. Вже потім один пацан мені розповість, що зняв снайпера звідти сивий дєдушка, який бахнув в нього з-за дерева двустволкою. Після чого снайпер швиденько покинув позицію. Далі з рук силовиків з Глобуса полетіли коктейлі Молотова в намети під стеллою. Намети загорілись дуже швидко. Вогнегасників не було. Намагались поливати водою, безуспішно. Якийсь хлопчик вручив мені фанерний щит з надписом "Слава Україні! Героям слава!" - в оточенні палаючих наметів і силовиків зверху з коктейлями. Кількість телефонних дзвінків збільшувалась - фінальна зачистка. Пішла на Хрещатик віддихатись і морально налаштуватись, що Майдан сьогодні зачистять.

Далі пам'ять мене підводить хронологічно. Все уривками. Барикада зі сторони Європейської. Атака, гранати. Кожні 5-10 хвилин проносять повз закривавлених пацанів з передової. Зі сторони Європейької та Інститутської. Ведучий зі сцени кричить "Не стріляйте, тут жінки". На забирикадований вихід з метро спускається контужений пацан. Я іду в медпункт в будинок профспілок подивитись, чи не потрібно когось вивезти в польовий госпіталь. На коридорах з обох боків лежать поранені. Дехто уже накритий. В декого білі лиця і сині губи. Виходжу в ступорі. Проходить година. Силовики проривають барикаду з боку Європейської. І, наскільки розумію, на Інститутській. Горять намети. Десь тоді ж починає палати будинок профспілок. Організовується лінія вогню для захисту від кута профспілок через стеллу. Зі сцени просять носити на передову все, що горить. І до ранку ми носили. Дерев'яні піддони зі всіх наметів. Дошки. Сміття. Шини. Спочатку за сценою збирали, потім по Хрещатику, потім під КМДА. Збирали залишені коктейлі по всій території, змочували фітілі, носили на передову. Постійно працював водомет, гасив полум'я і тудою ж зразу намагались наступати силовики. А пацани зі щитами відбивали атаки. І знову відновлювали лінію вогню.

З'явилась інформація до що 6 ранку все мають зачистити. І я вчергове змирилась. Тому що з годинки так третьої ночі людей залишалась мінімальна кількість. Не було організованих загонів взагалі - ні самооборони, ні видимого правого сектору. Не було касок, броніків, захисту. Були малі пацани в джинсах, кросовках і легких курточках на передовій. Вже потім 18-річний Руслан з Бурштина, який спав у мене вдома з другом після цієї ночі, буде розповідати. Як стояв зі щитом без будь-якого захисту на лінії вогню й водомету. Як стояли вони там по 2 години, тому що не було кому їх замінити. Як нагріваються від вогню щити і обпікають руки. Як водомет обливає водою, а потім від вогню одяг швидко висихає. Що страшно було тільки тоді, коли кулі відбивались від щитів. Як пацану біля нього поранило ногу осколками гранати, нога кровила. І не було кому його підмінити, щоб він збігав в медпункт перемотав ногу. Зрештою Руслан взяв 2 щити і відправив того в медпункт. Пацан прибіг через 5 хвилин з бинтом і сам собі під щитом перемотав ногу, пояснюючи "Ну нема часу зараз, розумієш". Як інший пацан практично спав на щиті - настільки вони були змучені. Як відстрілювали тоді виключно найактивніших і тих, хто керував процесом. Так злягли і були поранені багато афганців. Вже потім Тарас розповість, що зі щитом стояла якийсь час дівчинка без каски.

В годині 5 ранку закінчилось практично все, що могло горіти. І тоді нас покликав мужчина з наметів Удару і сказав: "Забирайте всі ковдри з намету у вогонь". А я все думала, як же вони спати будуть. Жовтневий захоплено, Український дім захоплено, Будинок Профспілок згорів. Ковдри згоріли. Зі сцени крутять Океан Ельзи "Без бою" - пісню, яку вони так і не зіграли тоді на концерті на Майдані, хоча люди довго скандували. А потім я 2 рази плакала. Перший раз, коли наступила 6 ранку, а Майдан все ще не було зачищено. А другий раз, коли під час чергового рейду до КМДА в пошуках чогось, що може горіти, я побачила загін пацанів в камуфляжах, які бадьоро крокували в сторону передової. Якийсь дідусь спитав їх - "Ви звідки приїхали, хлопці?". На що всі дружно відповіли "Зі Львова". І я плакала, бо це моє місто, ще не знаючи, скільки з них тут ляже за наступні два дні.

22 січня, середа соборності. Грушевського 19-21 січня. Зараз уже тільки уривки в голові. Можливо, ще буду згадувати деталі і дописувати. А поки перед очима палаючі автобуси. Феєрверки. Спочатку пацани організовано по двоє колонами кидають коктейлі. Потім повний хаос. Феєрверки знову. Прожектори. Перемир'я. Коктейлі. Феєрверки. І страшний день соборності, 22 січня.. Проспавши в ту ніч рівно 3 години, встаю зранку і бачу в новинній стрічці фотографію та ім'я першого загиблого. Сергій Нігоян. З'являється відео, де він декламує "Кавказ" Шевченка. Довго реву. Ідемо на Майдан. Люди навколо зі звичайними лицями прямують на роботу. "Ще ніхто не знає. Ніхто не знає, що сталось". Пишуть уже про двох померлих. Я свято переконана, що силовики теж не знають, що вбиті люди. Стріляв якийсь снайпер. А їм просто треба сказати - і вони відступлять, тому що так не можна. Треба малювати плакат.

Прямуємо на Грушевського. Підступаємо впритул до силовиків. Якийсь хлопчина поряд кричить на них. Беркут з-за трьох рядів вв-шників огризається: "Бєндеровци ви, со Львова навєрноє всє". А я кажу до найближчого: "А чого ж ви тут сьогодні вночі вбили хлопця з Дніпропетровської області?" Чекаючи від нього реакції шоку і заперечення. Але дядя в формі спокійно мені відповідає: "А зачєм он тут стоял?". Приходить дуже суворе усвідомлення, що вони все знають. Мало того, це було зроблено їхніми руками. Все-таки іду в "Два гуся" малювати плакат про три смерті. Дивлюсь у вікно - біжать люди по Хрещатику в напрямку Майдану. Атака. Пузатий вусатий охоронець закриває вхід в заклад. Я в дикому ахуї намагаюсь достукатись до його совісті, на що отримую відповідь - "А кто потом платіть будєт за погром?" Через 5 хвилин тьотя-адміністратор по телефону отримує наказ від власника закладу відкрити двері. Іду на Майдан. Грушевського уже не наша. Повідомлення про зачистку. Далі в пам'яті провали. Диктаторські закони 16 січня під назвою "Ну ахується тєпєрь" відмінено. І якесь дуже болісне відчуття, що занадто дорогою ціною дісталась нам ця відміна законів - мінімум 4 смертями. Неповернення, яке на той час здавалось найгіршим, яке тільки може бути.

З 10 на 11 січня, ніч блокади Беркуту. Ніч під Святошинським райвідділком, ініційована автомайданом. Ненависть. Ненависть людей до беркутні і ненависть беркутні до людей, які заставляли їх зняти маски. А після проходження коридором і злісного шипіння з-за грат території райвідділу про "попускалово" і "мєсть", розумію, що це для них перша точка неповернення. А те, що згодом ці падли зробили з Автомайданом - вводить в стан ще більшої ненависті. Задумуюсь після тої ночі, до чого може привести це систематичне накопичення ненависті з обох сторін. Неспокійно.
Активний період бойкоту ригів. Почали з роздачі листівок під берковецьким "Епіцентром", на свята роздавали їх же в рідному місті Львові, потім знову столичні супермаркети і недільні майдани. В студентські роки зневажала підробіток у вигляді роздачі рекламних листівок в силу соціопатії. Все повертається і компенсується в цьому житті.

11 грудня, штурм Майдану. Тягнулись позмінно дні на профспілковій кухні й ночі на майдані з усвідомленням того, що зачистка - лише питання часу. Вночі 11 грудня відсипались вдома. Пів другої ночі розбудив кіт. Полізла спросоння в інтернет. Початок зачистки. Поїхали. Штурм на Інститутській. Саме там і тоді я на власні очі вперше побачила значення слова "героїзм" в дії. І зрозуміла, що ці люди будуть іти до кінця. Коли силовики посунули наших метрів на 10, я просто не змогла на це дивитись і пішла під сцену. А хлопці могли, продовжувати стояти і тримати натиск. І наступила  чергова точка неповернення.

1 грудня, пройобана неділя на Банковій. Чітке розуміння, що з такою кількістю народу, який по дорозі просто кидається на беркутню, можна як мінімум зробити спробу змінити владу уже тут і зараз. Доки влада не підготувалась до такого розвитку подій. Банкова.
- Ну зараз, ще трохи, люди з Майдану підтягнуться. 1/10 від загальної кількості вистачить, щоб затоптати ці 6 рядів силовиків.
Не підтягнулись. Залишались "провокатори", якими їх зробили т.зв. лідери в ту першу неділю на сцені Майдану, коли не послали людей на Банкову. Тому що коли в дєрзких пацанів на передовій нема за плечима хоча б кількох десятків тисяч народу, ясно що вони стають радикалами і провокаторами, і ясно що їх разом з перехожими там просто переб'ють. Я не прихильниця альтернативної історії, але, здається, що тоді було втрачено єдиний шанс змінити владу й систему без крові.

30 листопада, розгін Майдану. 29 ввечері після виступів опозиції опинилась в стані першого жорсткого розчарування - уже ж готувались пройтись в Межигір"я з пламєнним прівєтом самі знаєте кому, а тут перший хуяк зі сцени і облом. Тому до другої ночі любувались в центрі скупченням Беркуту біля Жовтневого, щоб розвіятись. Після новин о 6 ранку наступила перша точка неповернення. Простояли день на Михайлівській площі з машиною, наповненою бруківкою і арматурою. Нічого. Покер фейс.

До 30 листопада з'являлась подекуди на мітинги з плакатом з зображенням чинного прєзідєнта і надписом "Karma police, arrest this man". Десь 27 листопада давала на вулиці інтерв"ю журналісту Financial Times приблизно так:
- Ви за євроінтеграцію?
- На даний час я за зміну влади, тому що вона ні до чого доброго нас не привела і не приведе.
- А як змінити зараз цю владу?
- Еееее (ступор), ну вивести під руки, тому що самостійно вони не підуть.

P.S. Вивели під руки. Амінь. Але занадто високою ціною. Тому я не розумію зараз значення слова "перемога". Я не знаю, чи зможу колись в житті прийняти ці всі смерті - глухого параолімпійця, викладача рідного університету, двох альпіністів, батьків малих дітей, 17-річного хлопця та всіх інших. Не знаю, чи зможу прийняти смерті застрелених, забитих до смерті кийками, спалених в будинку профсоюзів, закатованих владою і силовиками. Не знаю, чи пройде хоч колись ненависть до тих, хто віддавав накази і їх виконував, до тих на сході й півдні, хто так і нічого не зрозумів у цій революції. Хоча на закінчення напишу все-таки пафосні речі. Ці три місяці показали мені, що для зміни системи ні в якому разі не має бути пофіг чи в лом чи "інший зробить". Кожного дня. Не мовчати. Робити. Самому. Цього мене навчили люди навколо за ці три місяці. А події 18-20 лютого показали мені, що ні в якому разі не можна боятись щось робити. Тому що навколо були і є люди, яким страх не заважає під кулями стояти на передовій, йти в атаку, відтягувати поранених і застрелених, вмирати за зміни на краще в цій країні. І про це я буду пам'ятати до кінця життя. Героям слава!
Tags: Блогеры в реале, Истории из жизни, Майдан, майдан
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments