Ціною фашизму?..

Originally posted by ihorhulyk at Ціною фашизму?..
1
Ілюстрація: portal.lviv.ua

Ви зауважили, як паралельно із розвитком українського повстання, з поступовим його просуванням на Схід, почали падати пам’ятники Лєніну? Відбувається те, що мало б статися ще на початку нашої незалежності – декомунізація, дебольшивізація, якщо хочете – дефашизація країни.
Тепер вже, мабуть, ніхто не буде заперечувати того, що комунізм і фашизм – плоди одного поля, ба навіть міжнародні інституції прирівняли їх як явище. Але, погодьмося, вся історія «незалежних українських еліт» - це історія деградації, загнивання, вмирання залишків «проклятого минулого». Усі наші президенти, прем’єри так чи інак були спадкоємцями людиноненависницької ідеології, бо свого часу отримали надійний вишкіл в розмаїтих обкомах партії, комсомолу etc. І Лєнін на площах наших міст і сіл мовчазно освячував «стабільність» такої реальності, переконував обивателя в тому, що, в принципі, тоталітарна держава як була, так і залишилася, вона – всемогутня, всезнайна, її право на приватність кожного – безсумнівне, і у випадку найменшої непокори вона знайде інструменти для розправи над зазіхачами на її монополію.
Колись російський «письменник» Алєксандр Проханов цинічно до межі сформулював тезу, яка мала б вразити лідерів демократичних країн, які часто зустрічаються із Владіміром Путіним, бодай тим, що цей демагог працює тепер радником їхнього візаві. Ось дослівно: «Хай навіть фашизм буде, тому що якщо можна збудувати велику Російську державу ціною фашизму, я би на це пішов. Фашизм можна подолати з часом – лише б була збудована держава».
Тепер – до України. Стиль режиму вже не президента Януковича що не день то наближався до яскравого «зразка» Росії. Певна річ, були якісь несуттєві відмінності, зумовлені більш-менш демократичним двадцятилітнім періодом. Але переслідування політичних опонентів, винищення середнього класу – цього середовища потенційно незалежних людей, зосередження усіх силових інструментів в руках однієї Сім’ї (мафії), максимальна концентрація особисто відданих осіб, пов’язаних – хто кров’ю, хто нечистими аферами, хто банальним криміналом – в один «пучок» довкола постаті дуче, - все це беззаперечно означало фашизацію влади. Спекуляція на історії, причому – чужій, історії окупанта, для якого досі рафінований тиран Сталін є зразком «державного менеджера», пошук ворогів за принципом «на злодії шапка горить», усі ці «антифашистські марші» мали за мету навернути суспільство до сприйняття безвиході і головне – правильності такого стану речей. Колись Ганапольський резонно зауважив, що «фашизм — це не те, що запропонував Гітлер спільноті. Фашизм — це те, що сконструювала спільнота з його ідей і що погодилася сприйняти, знаючи про все, але роблячи вигляд, що не знає».
Але українці не погодилися на таку роль. Мабуть, головно тому, що для них чужими були носії цих ідей. Чужими ментально, позаяк – попри звичку заздрити, взяти те, що погано лежить, - громадяни ніколи не толерували кримінальників. Ба більше, - за ті два десятки незалежності серед українців таки виросла критична маса людей, які вже не вірили у державу-панацею, в державу-патрона. Вони чудово розуміли, що вона – держава, запропонована їм посткомуністичними елітами – банальний паразит, який жирує на здоровому тілі народу. Поки вона робила це у фізичний спосіб – їй вибачалося все. Але коли її провідники зазіхнули на свідомість, на світосприйняття і світорозуміння, коли вони перетнули межу дозволеного – підняли руку на життя своїх годувальників, на дітей, - це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння.
...Їх змели. Янукович і його недофашизм підписали собі вирок першими пострілами по Майдану. Але, як на мене, станеться значно важливіше. Майдан врешті-решт закриє питання минулого, залишивши на згарищі революції не тільки повалених іллічів, але й їхніх неадекватних адептів.
Ігор Гулик
Ценой фашизма?..
Вы заметили, как параллельно с развитием украинского восстания, с постепенным его продвижением на восток, стали падать памятники Ленину? Происходит то, что должно было произойти еще в начале нашей независимости - декоммунизация, дебольшивизация, если хотите - дефашизация страны.
Теперь уже, наверное, никто не будет отрицать того, что коммунизм и фашизм - плоды одного поля, даже международные институты приравняли их как явление. Но, согласитесь, вся история «независимых украинских элит» - это история деградации, гнитья, умирания остатков «проклятого прошлого». Все наши президенты, премьеры так или иначе были наследниками человеконенавистнической идеологии, поскольку в свое время получили надежную подготовку в разнообразных обкомах партии, комсомола etc. И Ленин на площадях наших городов и сел молчаливо освящал «стабильность» такой реальности, убеждал обивателяв том, что, в принципе, тоталитарное государство как было, так и осталось, оно - всемогущее, всезнающее, его право на приватность каждого - несомненное, и в случае малейшего неповиновения оно найдет инструменты для расправы над посягателей на его монополию.
Когда-то российский «писатель» Александр Проханов предельно цинично сформулировал тезис, который по логике должен был поразить лидеров демократических стран, часто встречающих Владимира Путина. Хотя бы тем, что этот демагог работает теперь советником ихнего визави. Вот дословно: «Пусть даже фашизм будет, потому что если можно построить великое Русское государство ценой фашизма, я бы на это пошел. Фашизм можно преодолеть со временем - только бы было построено государство».
Теперь - к Украине. Стиль режима уже не президента Януковича с каждым днем ​приближался к яркому «образцу» России. Конечно, были какие-то несущественные различия, обусловленные более или менее демократическим двадцатилетним периодом. Но преследования политических оппонентов, уничтожение среднего класса - этой среды потенциально независимых людей, сосредоточение всех силовых инструментов в руках одной Семьи (мафии), максимальная концентрация лично преданных лиц, связанных - кто кровью, кто нечистыми аферами, кто банальным криминалом - в один «пучок» вокруг фигуры дуче, - все это бесспорно означало фашизацию власти. Спекуляции на истории, причем - чужой, истории оккупанта, для которого до сих пор рафинированный тиран Сталин является образцом «государственного менеджера», поиск врагов по принципу «на воре шапка горит», все эти «антифашистские марши» имели целью подготовить общество к восприятию безысходности и главное - правильности такого положения вещей. Когда-то Ганапольский резонно заметил, что «фашизм - это не то, что предложил Гитлер обществу. Фашизм - это то, что сконструировало общество из его идей и согласилось принять, зная обо всем, но делая вид, что не знает».
Но украинцы не согласились на такую ​​роль. Пожалуй, главным образом потому, что для них чужими были носители этих идей. Чужими ментально, потому что - несмотря на привычку завидовать, взять то, что плохо лежит, - граждане никогда не уважали уголовников. Более того, - за те два десятка независимости среди украинцев таки укрепилась критическая масса людей, уже не верящих в государство-панацею, в государство-патрона. Они прекрасно понимали, что она - государство, предложенное посткоммунистическими элитами - банальный паразит, жирующий на здоровом теле народа. Пока оно делала это в физический способ - ему прощали. Но когда его лидеры посягнули на сознание, на мировосприятие и миропонимание, когда они преступили границу дозволенного - подняли руку на жизнь своих кормильцев, на детей, - это стало последней каплей, переполнившей чашу терпения.
...Их смели. Янукович и его недофашизм подписали себе приговор первыми выстрелами по Майдану. Но, на мой взгляд, будет гораздо существеннаявещь. Майдан наконец закроет вопрос прошлого, оставив на пепелище революции не только поваленных ильичов, но и их неадекватных адептов.
Игорь Гулык