Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in ua,
Ігор Гулик
ihorhulyk
ua

Країна заручників

Originally posted by ihorhulyk at Країна заручників
1
Ілюстрація: censor.net.ua

Останні кілька днів відчуваю певний душевний дискомфорт, не знаний досі, за п’ятдесят років життя. Причому, відчуваю майже фізично, розуміючи при тім, що дещо схоже носять в головах чимало співвітчизників. Ця ідентичність, з одного боку, мала б тішити, - адже стільки вже сказано-списано про український індивідуалізм і хату скраю, а тут раптом таке... Однак, причини цього дивного солідаризму, як на мене, наштовхують на сумні думки.
...Я відчуваю себе заручником. Хоча ніхто, у принципі, не обмежує мені свободи пересування, слова, ніхто не вимагає від мене чи моїх близьких виконання якихось умов, аби щось змінилося у моєму побуті, ніхто, зрештою, й не прагне мене визволяти. Я живу в країні, де мало що змінилося у сенсі громадських прав та свобод, ба навіть цілковита ігнорація ідіотизму у вигляді так званих «диктаторських законів» додала лише драйву у середовищі моїх колег. Я розумію, що за бажання можу сказати все що думаю, і роблю це за старою звичкою в неті і на газетних шпальтах, і, - міркую, - робитиму це й надалі, лиш би стало сили і натхнення.
І все ж я заручник. Як і всі в цій країні. Як сусід-підприємець, який кілька разів з’їздив на Майдан і повернувся звідти переконаним у його перемозі. Як чолов’яга, що зронив випадкову фразу, розмовляючи по мобільному: «А чому я мушу виїжджати звідси, кинувши все?». Як, зрештою, ті, хто зараз у центрі столиці боронять кожен свою, власну, приватну ідею. Як хлопці з Правого сектора чи Антимайдану, «тітушки» і»самооборонці».
Не скажу, що ми є заручниками однієї особи, хоча маємо підстави вважати, що це саме так. Бо, у принципі, що означає фраза «золотого голосу президента» про те, що із розмовами про уряд чи про конституційну реформу слід зачекати, поки Він не з’їздить у Сочі? Це – не голе фразерство, це, мабуть, бажання дати зрозуміти, що без Януковича у нас і не розвидниться...
Звісно, ВФЯ тримає країну в заручниках. Своїм небажанням поступитися, тупою впертістю в ситуації, яка, здавалося б, волає про гнучкість, потребу компромісу. Своїм тваринним страхом перед майбутнім, і задавненими фобіями перед наслідками ймовірної поразки саме від Майдану.
Але і він, - цей межигірський самітник, людина, яка вважає себе всесильною і водночас – нікчемною перед реальністю, - є заручником ситуації. Йому ніхто так і не розповів про те, що бути терористом, який тримає всю країну в заручниках, - прямий шлях до такої ж ролі. Десятки його штатних і позаштатних радників не насмілилися уголос, «по-чоловічому», пояснити цьому «донецькому хлопцеві», що марно воювати з власним народом, що він, народ, завжди візьме гору. Як не тепер, то в четвер. Через одну – дріб’язкову, на перший погляд, обставину: час. Для конкретної людини він обмежений, для людських спільнот – тягучий і релятивний, іноді – стрибкоподібний, іноді - неквапний, застиглий.
Януковичу не розповіли, що у світі, де панують сильні, у нього є лише одна опора – співгромадяни. Не сусідський вельможа, який грає м’язами на публіці, бо уночі йому теж сниться Болотна й український Майдан. Не гебешні мільярди, позичені за сумнівних обставин і під сумнівні умови. Бо гроші – то лише згусток енергії, - доброї чи злої – і брати їх у зловмисника не варто. Я переконаний, що ВФЯ дізнається про цю суттєву річ вже незабаром.
Усі ми – заручники. Але не на однакових умовах. Зрештою, у нас, пересічних громадян – розмаїті плани щодо зміни цього актуального наразі статусу, і, вочевидь, один із них таки спрацює. Це, як у Євгенії Нестерович, "значно полегшує переживання усього іншого – шоку, стресу, страху, роздратування. Хоча би вже через те, що частково компенсує негатив позитивом. А крім того, дає перспективу. Бо потім, коли після перемоги почнеться щоденна робота, ви теж будете відчувати себе частиною творців. І цю Незалежність нарешті вже ніхто не назве «подарованою». Бо ми нарешті самі вирішували. Кожен з нас".
У влади таких стратегій обмаль. Бо заручником вона стала свідомо, легковажно призначивши себе на роль наглядача. У цьому наша перевага і її ахілесова п’ята.
Ігор Гулик

Страна заложников
Последние несколько дней чувствую определенный душевный дискомфорт, незнанный за все предыдущие пятьдесят лет жизни. Причем, чувствую физически, понимая при этом, что похожее сидит в головах многих соотечественников. Эта идентичность чувств, с одной стороны, должна радовать, - ведь столько уже сказано-написано об украинском индивидуализме и "хате скраю", а тут вдруг такое... Однако, причины этого странного солидаризма, как по мне, наталкивают на грустные мысли.
...Я чувствую себя заложником Хотя никто, в принципе, не ограничивает мне свободы передвижения, слова, никто не требует от меня или моих близких выполнения каких-либо условий для того, чтобы что-то изменилось в моем быту, никто, в конце концов, не хочет меня освобождать. Я живу в стране, где мало что изменилось в смысле гражданских прав и свобод, более того - полное игнорирование идиотизма в виде так называемых «диктаторских законов» только добавило драйва в среде моих коллег. Я понимаю, что при желании могу сказать все, что думаю, и делаю это по старой привычке в сети, на газетных страницах, и, надеюсь, - буду делать это и дальше, лишь бы хватило сил и вдохновения.
И все же я заложник. Как и все в этой стране. Как сосед-предприниматель, несколько раз съездивший на Майдан и вернувшийся оттуда убежденным в победе. Как мужчина, что обронил случайную фразу, разговаривая по мобильному: «А с какой стати я должен уезжать отсюда, бросив все?». Как, впрочем, те, кто сейчас в центре столицы защищают каждый свою, собственную, частную идею. Как ребята из Правого сектора или Антимайдана, «титушки» и "самооборонцы".
Не скажу, что мы заложники одного человека, хотя есть основания считать, что это именно так. Потому что, в принципе, разве не подтверждает это фраза «золотого голоса президента» о том, что с разговорами о правительстве или о конституционной реформе следует повременить, пока Он не съездит в Сочи? Это - не голое фразерство, это, пожалуй, попытка дать понять, что без Януковича у нас и не рассветет...
Конечно, ВФЯ держит страну в заложниках. Своим нежеланием уступить, тупым упрямством в ситуации, которая, казалось бы, взывает о гибкости, потребности компромисса. Своим животным страхом перед будущим, и запущенными фобиями перед последствиями вероятного поражения именно от Майдана.
Но и он, - этот межигорский отшельник, человек, который считает себя всесильным и одновременно - ничтожным перед реальностью, - является заложником ситуации. Ему никто так и не рассказал о том, что быть террористом , который держит всю страну в заложниках, - прямой путь к такой же роли. Десятки его штатных и внештатних советников не осмелились вслух, «по-мужски», объяснить этому «донецком парню», то, что нереально воевать с собственным народом, что он, народ, всегда окажется победителем. Не теперь, так в четверг... Из-за одного - пустякового, на первый взгляд, обстоятельства: времени. Для конкретного человека оно ограничено, для человеческих сообществ - тягучее и релятивное, иногда - скачкообразное, иногда медленное, застывшее.
Януковичу не рассказали, что в мире, где господствуют сильные, у него есть лишь одна опора - сограждане. Не соседский вельможа, который играет мышцами на публике, а потом, ночью, ему тоже снятся Болотная и украинский Майдан. Не гебешные миллиарды, одолженные при сомнительных обстоятельствах и под сомнительные условия. Потому что деньги - это всего-навсего сгусток энергии, - доброй или плохой - и принимать их у злоумышленника не стоит. Я убежден, что ВФЯ узнает об этом существенном обстоятельстве очень скоро.
Все мы - заложники. Но не на одинаковых условиях. У нас, рядовых граждан, все-таки разнообразные планы для изменения этого актуального сейчас статуса, и, очевидно, один из них все-таки сработает. Это, как в Евгении Нестерович, "значительно облегчает переживание всего остального – шока, стресса, страха, радзражения. Хотя бы потому, что частично компенсует негатив позитивом. А кроме того, дает перспективу. Потому что потом, когда после победы начнется ежедневная работа, вы тоже будете чувствовать себя частичкой творцов. И эту Независимость наконец уже никто не назовет «подаренной». Ибо мы наконец сами решали. Каждый из нас".
У власти таких стратегий мало. Потому что заложником она стала сознательно, легкомысленно назначив себя на роль надзирателя. В этом наше преимущество и ее ахиллесова пята.
Игорь Гулык
Tags: Майдан, Мнение, колонка
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments