desyateryk (d_desyateryk) wrote in ua,
desyateryk
d_desyateryk
ua

Майдан-хроніки. ВІД СВІТАНКУ ДО СВІТАНКУ. 9 днів після перших смертей на Майдані.

ВІД СВІТАНКУ ДО СВІТАНКУ.




На початку можна було б сказати щось про «день, який змінив усе», або «день після вбивства». Але це просто доба з життя звичайного киянина, одного з багатьох.

К. прокидається о 8.40 від дзвінка знайомої.

- Там убили людину.

- Де? – питає К., хоча й так чудово знає, де.

- На Грушевського. Стріляли.

К. не здивований. Злякається він потім. Головне – правильна послідовність дій. Поснідати, подивитися інтернет (підтверджують), одягти на себе купу пропахлого димом і потом одягу, взяти каску з власноручним написом «преса», не забути респіратор, окуляри для читання і окуляри для захисту очей, дати котам їсти. Нічого не забув?

Світ чомусь не зупинився. На вулиці ходять люди, їздять авта, в метрі цілком спокійно сидять пасажири. Все як завжди. Все як завжди.

На підходах до Грушевського К. зауважує нові листівки – барвисто написані грайливі сентенції на кшталт «Хлопче в касці, ти – мій герой!», «А твій хлопець носить маску?», «Не був на Грушевського – не мужик!», «Хлопець у касці – потенційний батько моєї дитини!», прикрашені слідами від губної помади. Кокетливість, яка здається зловісною. Сніг під ногами темнішає. Поворот за давно зачинений готель «Дніпро» - і відкривається те, що всі вже бачили не раз по телевізору: дим від багать, закопчена колонада стадіону імені Лобановського, мітингарі в помаранчевих касках. Барикад ще немає, лише там, де відтягнули рештки мікроавтобуса, між обгорілими кістяками машин, зведено невисоку перепону з мішків зі снігом.

За лінією металобрухту, обличчям до обличчя з кордоном Внутрішніх військ – близько тисячі протестувальників. Серед ВВ – і юні курсанти, і призовники, і огрядні офіцери аж до полковників. Напроти них, у першому ряді, взявшись за руки, стоять жінки, літні й середніх років, співають і моляться. У вузькому проході між ворожими таборами ходять кілька журналістів і священників. За спинами ВВ – високі, зосереджені беркутівці у сірих одностроях і шоломах. Одна жіночка, типова домогосподарка в окулярах і пуховому беретику, підійшла впритул до високого хлопця з ВВ, поклавши руки на щит, дивиться йому в очі, про щось його вмовляє, він їй відповідає, очей не відводить. Поговорити як слід їм не вдається, оскільки через кожні кілька хвилин ВВшники починають гриміти щитами. Якесь міліцейське начальство у мегафон вимагає відступити на три метри. «Беркут» раптово починає скандувати: «Ра-бо-тать!»

Все наче так само, які вчора. Напружена рутина. Ранок звичного безумства.

К. повертається на Майдан, заходить у прес-центр на другий поверх Будинку профспілок, сидить за ноутбуком. Тут теж усе впізнавано: безперервний потік інформації,в якій чуток більше, ніж фактів, стурбовані людей, котрі мовчки бігають туди-сюди, вимотані колеги, півдесятка різних мов і загальна атмосфера дикої напруги. Прямо на підлозі хтось спить, укрившись курткою. Випадково на чужому моніторі К. бачить, що біля стадіону - знову якісь заворушення. До мікрофону якраз виходить Турчинов у куртці хакі, починає читати патетичну заяву, але це тепер здається струсом повітря.

К. кидає все, біжить, як і ті, мовчазні, на Грушевського. Там – позиційна війна. Внутрішні війська і міліція пройшли за лінію спалених машин, і, вишикувавшись черепахою, під щитами сунуть на мітингувальників. Ті кидають камінням і Молотовими, потім з-за щитів вибігає «Беркут», і тоді всі тікають. К. тікає разом з усіма, бо надзвичайно добре розуміє, що ані каска преси, ані посвідчення його не врятують. Беркутня стріляє гумовими кулями, кидає шумові гранати. В «швидку» несуть на ношах людину з закривавленою головою. Згодом – ще одного: «Вогнестріл! Це вогнестріл! Там отака дірка в грудях!»

Розриваються гранати. Люди кричать. Тягнеться дим від багать. Здається, падає небо.

Всі добігають до початку Хрещатика, міліція зупиняється, потроху відступає, мітингувальники починають повертати простір, міліція знову нападає – і таке перетягування триває і триває. В один з забігів просто поруч з ногою К. вибухає граната.

Спалах біля правого носка – оглушливий звуковий удар, після якого неможливо втриматися на ногах – не боляче - терпне палець – якийсь хлопець допомагає зіп’ятися на рівні ноги: «Живий?»

Звісно, згідно з законом гранати не можна кидати прямо в людей. Звісно, не ближче ніж за два метри. Звісно.

Живий. К. посміхається свідкам пригоди. Міліція розбирає мішки, відтягує за допомогою бронетранспортера обгорілий автобус, здається, заради цього все і затіяли. Всі повертаються на початкові позиції. Менти пострілюють гумою, інколи летять гранати. Збоку на пригорок забирається велика група преси у помаранчевих жилетах. Серед них товчеться якийсь дядько не в жилеті, але з каструлею на голові і з фотоапаратом – привіт від каструльного протесту в неділю, коли таким чином відреагували на заборону носити каски. Його проганяє телеоператор.

- Я теж журналіст, блогер! – виправдовується дядько.

- Та який ти журналіст, ти на себе подивись! – нервує оператор. – Через тебе по нас стріляють!

«Беркут» застосовує підступну тактику: пара солдатів ВВ прикриває сірого щитами – по суті, своїми тілами – він підходить якомога ближче до бунтівників, стріляє з невідомо чим зарядженої рушниці і відходить. Ще вони кидають коктейлі Молотова не згірше від метальників з Правого сектору, хоча, здається, взагалі не мають права таке робити.

А втім, потроху все заспокоюється. Мітингарі починають підпалювати шини. К. дивиться вниз і бачить, що права штанина нижче коліна – у дірках, а чобіт просить каші. Хоча нічого не болить, К. йде до медпункту в Профспілках. По дорозі завертає в ще не закритий офіс банку біля Європейської площі – забрати переказ для Майдану. Дівчина в червоно-білому діловому костюмі з острахом питає: «Ну як там?» К. розказує. Дівчина страшенно переживає, пригощає кавою. Її колеги у віконцях уважно слухають зведення останніх подій.

Всередині Профспілок – обстановка прифронтового штабу. Всі двері стережуть хлопці з ломаками. Вниз і вгору проходять загони самооборони у металевих, а не будівельних касках, у чоботях і хакі, з щитами, з палицями або арматурами, дехто в бронежилетах. В коридорі стоять штабелями ящики з протигазами. Медпункт для ходячих - на четвертому поверсі. Дівчата сортують гори ліків. Взагалі помітно, що після атак на Грушевського постачання Майдану значно поліпшилося – кияни, як у перші дні, несуть гори припасів. К. усаджують на стілець, ним починає займатися медсестра середніх років, тут же з’являється дивнувата мадам, котра без пояснень прикладає до рани штукенцію, схожу на магазинний зчитувач кодів.

- Відійдіть, ви мені заважаєте! – зауважує медсестра.

- Я допомагаю!

- Хто ви така? Відійдіть!

- Я тут під час революції в 2004 році працювала! Я три місяці знімала стрес міліціонерам!

Зрештою, антистресову тітку проганяють, вона йде ображеною у найкращих почуттях, але незабаром повертається з одним з керівників Штабу, і той строго наказує екстрасенсу не заважати, бо це наш фахівець, дуже цінний. На щастя, фахівець переключився на нового пацієнта.

Рану – кілька глибоких подряпин – перев’язано, дають випити склянку молока і пігулку від серця під язик. К. чимчикує назад. На передовій кілька підпалених шин перетворилися на справжню вогняну дугу поперек вулиці, аж до колонади стадіону. З боку Майдану несуть все нові й нові покришки. Стіна полум’я здіймається на метр-півтора. Вітер здуває непроникний чорний дим на силовиків. Важкий шлейф тягнеться через небо над Майданом, над Хрещатиком. Відчуття війни. Мітингарі молотять палицями по бочках, рештках машин, стовпах, утворюючи безумний додекафонічний оркестр. Крізь дим летять каміння і Молотови. Міліція поливає одне й те саме місце з брандспойту, але ефекту це не дає жодного. Уздовж тротуарів течуть повноводні струмки води, через них перекинуті містки. Десятки майданівців чистять і складають сніг у мішки, несуть ці мішки на нові барикади, тягнуть нові шини, дівчата розносять чай і канапки. Смеркається, від чого цей апокаліптичний мурашник набуває босхівської величі.

Між іншим виявляється, що протестувальники розібрали на розі Європейської площі для барикад два дурнуватих бігборди двох дурнуватих фільмів – американського «Я, Франкенштейн» і російського «Вія», використавши їх, таким чином, для будівництва найбільш кіногенічної натури у світі. «Найкращий спосіб кінокритики» - думає К. і прямує до друзів, що живуть неподалік, для перепочинку. Біля барикади на самому Майдані натикається на жваву групку дітей. В хлопчика починає дзвонити телефон, інший школяр каже йому: «Швидко в будку», дівчинка сміється: «Мама дзвонить». Їх намагаються прогнати, дівчисько обурюється: «Мені вже 17 років!»

В кількох кварталах від війни – така тиша, що здається, наче потрапив у інше місто. Аж ні: двоє чоловіків – цілком дорослих і пристойно одягнених - озираючись, копаються в сміттєвих баках, збирають пляшки. На Майдані – затребувана річ.

Зігрітися вдається, заснути – ні.

Вночі – те ж саме. Малолюдний натовп з прапорами дивиться якийсь історико-просвітницький фільм. Вся енергія протесту перемістилася туди, звідки постає чорна хмара, помітна навіть на тлі нічного неба.

На Грушевського полум*я ще вище, по залізякам калатають ще гучніше. К. підбирається аж до самої колонади, подивитися, як воює коктейльна молодь. Збираються групами по 3-4 людини, прикриваючись щитами, підходять на максимальну близьку відстань до силовиків - ті стоять нагорі, за парканом Маріїнського парку - один підпалює пляшку і кидає з-за щитів практично наосліп. До правоохоронців не дістає, але на схилі, на гіллі дерев лишаються острівці вогню. Коли пляшки кінчаються, в хід іде міцне слово і калатання по щитах та інших твердих поверхнях. Менти відповідають гумовими кулями та інколи гранатами. Один з барикадних бійців з закритим обличчям проганяє К.: «Тут небезпечно. Вони весь час стріляють».

К. знову губиться в дикому лабіринті барикад, обгорілих і розтрощених автівок, бабусь, що калатають по діжках більшими від них самих палицями, хлопців, котрі все тягнуть нескінченні покришки, інших хлопців, що змішують нові коктейлі, жіночок, котрі носять гарячий чай у шестилітрових пластикових суліях.

Вже шоста, треба зробити перев’язку. В медпункті, що у вестибюлі Академії наук, не вийде – вранці його захопив «Беркут» і повибивав шибки, там тепер надто холодно; мало того – дівчата у білих касках з червоними хрестами скаржаться, що пернаті ще й вкрали трилітрову банку спирту і розграбували продуктовий кіоск.

У медпункті в Парламентській бібліотеці (назва тепер звучить більш ніж іронічно) К. потрапляє в руки бригади веселих, цинічних і майстерних молодих хірургів зі Львівщини. Вони як слід обробляють рану і зашивають її. А ще дарують К. трофеї – кілька витягнутих з рани осколків – чорних скалок, схожих на уламки кулькової ручки. «Справжнє багатство» - думає К., натягаючи шар за шаром свої революційні лахи.

На вулиці вже світло.

Вчора загинуло троє людей.

К. йде додому. Ступає по чорному снігу і думає, чи вставляти в кінці статті свою улюблену примовку: «Ми переможемо».

Мабуть, так.

Дмитро Десятерик
Tags: Майдан, Очевидец
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments