Український Буазізі

Ілюстрація: radiosvoboda.org

Ну, що ж, все логічно… Учорашня смерть на барикадах вулиці Грушевського Сергія Нігояна може перетворитися на жахливий акцент найближчої перспективи України. Сергій помер від прицільних пострілів спецпризначенця з підрозділу, який до останніх днів був фактично парамілітарним нелегітимним угрупованням влади, реально – «ескадроном смерті».
Можливо, - Сергій – випадкова жертва, на його місці міг би опинитися будь-хто, навіть мирний перехожий, якого у цю недобру годину доля кинула у це недобре місце. Але цей факт особливо показовий. Я не знаю, хто перебував у більшому відчаї від безвиході, яка склалася в країні – жертва чи той, хто тиснув на спусковий гачок. Так від відчаю, від розпачу перед глухотою влади, перед всесиллям тих, хто віддає злочинні накази і ухвалює диктаторські закони в Україні з’явився свій Мухаммед Буазізі.
…Тоді, у Тунісі 2010-го, цей молодий торговець спалив себе, протестуючи проти свавілля «правоохоронців». Локальний такий випадок, - що тут скажеш.
Ті, хто вже третій місяць стоять на Майдані, теж прийшли туди не із наміром прогулятися столицею. Їх привів туди сам режим, який упродовж чотирьох років свавільно поводиться із країною та її громадянами, методично добиваючи крихти свободи, вільного підприємництва, права на життя. Добиваючи витончено і водночас брутально, заграючи із криміналітетом і маргінальними середовищами, ловко пересуваючи наперстки перед легковірними інтелектуалами і прихильниками демократичного курсу, а відтак викрадаючи у них мрію.
Сергій Нігоян чи хтось інший міг загинути і під час спроби зачистки Майдану у ніч проти 31 листопада. Він міг покласти життя і у невдалому штурмі «Беркуту», кинутого на мирний Майдан 11 грудня. Але так трапилося, що смерть його знайшла серед полум’я на Грушевського, де вже четвертий день палає міліцейська техніка, де рвуться гранати, де упереміж із молитвами священиків чуємо стогони поранених та рев сирен невідкладної допомоги.
Мухаммед Буазізі, піднісши палаючий сірник до облитого бензином тіла, не міг, звісно, знати, що його живий факел спричинить Жасминову революцію, і буквально через місяць його рідна країна зміниться до невпізнання, очищена жертовним вогнем пасіонарія. Він, ясна річ, не міг відати, що звідси, з його рідного Тунісу, почнеться хвиля, яку відтак назовуть Арабською весною. Якщо Буазізі був віруючою людиною і не надто грішив у своєму земному житті, він бачить наслідки свого вчинку десь з висот.
Сергій теж не передбачав, що трапиться з ним у Києві, він лише вирішив, що його місце саме там. Як і десятки тисяч українців, змушених вкотре відвойовувати свою країну. На цей раз – від кримінальної окупації, яка щоден то виразніше набуває рис фашистського режиму. Ця війна, натомість, що не день то переконує тисячі мешканців України у тому, що далі так жити не можна, що тільки згуртованість і спротив дають нам шанс на майбутнє.
У тому, що його у нас не вкрадуть, і що воно буде змодельоване так, як того хочемо ми, а не «вони», у мене немає сумніву. Ось тільки скільки жертв доведеться покласти на вівтар фатальної помилки 2010-го року, знає, мабуть, тільки Бог і Мухаммед Буазізі.
Ігор Гулик

Украинский Буазизи
Ну, что ж, все логично... Вчерашняя смерть на баррикадах улице Грушевского Сергея Нигояна может стать ужасным акцентом ближайшей перспективы Украины. Сергей умер от прицельных выстрелов спецназовца из подразделения, которое до последних дней было фактически парамилитарной нелегитимной группировкой власти, реально - «эскадроном смерти».
Возможно, - Сергей - случайная жертва, на его месте мог бы оказаться любой, даже мирный прохожий, которого в этот недобрый час судьба привела в это нехорошее место. Но этот факт особенно показателен. Я не знаю, кто находился в большем отчаянии от безысходности, сложившейся в стране - жертва или тот, кто нажал на спусковой крючок. Так от отчаяния, от ужаса перед глухотой власти, перед всесилием тех, кто отдает преступные приказы и принимает диктаторские законы в Украине появился свой Мухаммед Буазизи.
...Тогда, в Тунисе 2010-го, этот молодой торговец сжег себя, протестуя против произвола «правоохранителей». Локальный такой случай, - что тут скажешь.
Те, кто уже третий месяц стоят на Майдане, тоже пришли туда не с намерениями прогуляться столицей. Их привел туда сам режим, который на протяжении четырех лет своевольно правит страной и ее гражданами, методично добивая крохи свободы, предпринимательства, права на жизнь. Добивая изящно и одновременно грубо, заигрывая с криминалитетом и маргинальными средами, ловко передвигая наперстки перед легковерными интеллектуалами и сторонниками демократического курса, а следовательно похищая у них мечту.
Сергей Нигоян или кто-то другой мог погибнуть и при попытке зачистки Майдана в ночь на 31 ноября. Он мог положить жизнь и в неудачном штурме «Беркута», брошенного на мирный Майдан 11 декабря. Но так случилось, что смерть его нашла среди пламени на Грушевского, где уже четвертый день горит милицейская техника, где рвутся гранаты, где вперемешку с молитвами священников слышим стоны раненых и рев сирен неотложной помощи.
Мухаммед Буазизи, поднимая горящую спичку к облитому бензином телу, не мог, конечно, знать, что его живой факел зажжет Жасминовую революцию, и буквально через месяц его родная страна изменится до неузнаваемости, очищенная жертвенным огнем пасионария. Он, конечно, не мог ведать, что отсюда, из его родного Туниса, начнется волна, которую затем назовут Арабской весной. Если Буазизи был верующим человеком и не слишком грешил в своей земной жизни, он видит последствия своего поступка где-то с высоты.
Сергей тоже не предполагал, что случится с ним в Киеве, он только решил, что его место именно там. Как и десятки тысяч украинцев, вынужденных в который раз отвоевывать свою страну. Теперь - от уголовной оккупации, ежедневно все отчетливее приобретающей черты фашистского режима. Эта война, однако, что ни день то убеждает тысячи жителей Украины в том, что дальше так жить нельзя, что только сплоченность и сопротивление дают нам шанс на будущее.
В том, что его у нас не украдут, и оно, - это будещее, будет смоделировано так, как того хотим мы, а не «они», у меня нет сомнения. Вот только сколько жертв придется положить на алтарь роковой ошибки 2010 года, знает, пожалуй, только Бог и Мухаммед Буазизи.
Игорь Гулык