Хто розв’язав війну?

Ілюстрація: Gleb Garanich/Reuters

Питання, здавалося б, абсурдне. Звісно, - бандитська влада, Янукович і К, напівпритомні від «успіхів» нардепи-регіонали, «п’ята колона». Вочевидь, роль цієї кліки не підлягає сумніву. Вона рано чи пізно відповість за все, скільки б «переговорів» не влаштовувала, і скільки б «поправок» до законів не голосувала руками, ногами, іншими частинами тіл.
Та є серед ініціаторів війни й «голуби», які, власне, може, й не надто хотіли, чи, радше, не усвідомлювали того, що коять. Опозиційна трійця, вражена спочатку всенародною підтримкою та увагою мільйонного Майдану, відтак легковажно міркуючи кожен осібно, що з цього можна настригти політичних дивідендів, і, як наслідок, розваживши, що «ніхто, крім мене», не заслуговує на роль лідера. І коли події почали розвиватися геть не так, як це думалося «провідникам», тоді й прозвучало з головної сцени країни зловісне слово «провокатори».
На місці Яценюка я б не зважився розкидатися такими визначеннями. Зрештою, якщо ти десь потаємно мрієш про президентський фотель, то мусив би зрозуміти, що всі – і ті, хто слухають тебе, роззявивши рота, і ті, хто в регіонах стримує колони з «Беркутом», ладні вирушити на Київ, і ті, хто кидає бруківку та «коктейлі молотова» у шеренги спецназівців на Грушевського – це твій народ. Кожен із учасників/не учасників протестів бачить свій шлях боротьби зі знавіснілим режимом, кожен має на це право, а, головне, - кожен є, так чи інакше, твоїм союзником.
Я не раз і не двічі писав про те, що суть конфлікту не лежить у площині зміни влади. Головний його сенс заритий глибше. Суть того, що відбувається зараз в Україні – нагальна потреба зміни політичних еліт. Усіх, - і владних, і опозиційних. Найгостріше відчуває цю потребу молодь, і саме вона й чути не бажає байок про «тимчасовий уряд», «переговори з Януковичем», «план дій» etc.
Ті, хто провадив позиційні бої на Грушевського упродовж всього дня Водохреща, мислять іншими категоріями, іншими вимірами. Вони – не провокатори, вони – пасіонарії. Ось що відрізняє наших дітей від тих, хто намагається накинути їм своє бачення нинішнього світу, в якому ледь розбирається сам.
Вони виходять на барикади, одягають шоломи і маски, готують «коктейлі молотова» не заради чергових виборів чергового «царя», не заради ефемерної перспективи ситого життя, не заради деголлівських «ватеркольозетів у кожному помешканні». Вони роблять це наразі через несприйняття системи, яка не дає їм шансів бути насправді молодими, щасливими і успішними. Вони не вірять лицемірству політиків, які ще вчора, - поза владою, - «косили» під «своїх», а щойно осягнувши мандат, кинулися напихати кишені грішми і бавитися у геть інші ігрища з учорашніми опонентами.
Це покоління, народжене в зовсім іншій країні, в країні, яка досі не бачила диктатури, не знала, що таке цензура, не розуміє совкових страхів і забобонів. Це покоління людей, перед якими весь світ, - з його принадами і спокусами, із його гіркотою розчарувань і поразок, але рівно ж із шансами самому чи разом з однодумцями подолати їх.
І воно це зробить. Рано чи пізно, але таки зробить. Бо на його боці – час і майбутнє. На його боці – правда. Така, якою вона є.
Ігор Гулик

Кто развязал войну?
Вопрос, казалось бы, абсурдный. Конечно, - бандитская власть, Янукович и К, обезумившие от «успехов» нардепы-регионалы, «пятая колонна». Однозначно, роль этой клики не подлежит сомнению. Она рано или поздно ответит за все, сколько бы «переговоров» не устраивала, и за сколько бы «поправок» к законам не голосовала руками, ногами, другими частями тел.
Но среди инициаторов войны есть и «голуби», которые, собственно, может, и не слишком хотели, или, скорее, не осознавали того, что творят. Оппозиционная троица, сначала воодушевленная всенародной поддержкой и вниманием миллионного Майдана, потому легкомысленно размышляя каждый себе, что из этого можно настричь политических дивидендов, и, как следствие, возомнив, что «никто, кроме меня», не заслуживает на роль лидера. И когда события начали развиваться совсем не так, как это думалось «проводникам», тогда и прозвучало с главной сцены страны зловещее слово «провокаторы».
На месте Яценюка я бы не решился разбрасываться такими определениями. Впрочем, если ты где-то тайно мечтаешь о президентском кресле, то должен, что все - и те, кто слушает тебя, разинув рты, и те, кто в регионах сдерживает колонны с «Беркутом», готовые отправиться на Киев, и те, кто бросает брусчатку и «коктейли Молотова» в шеренги спецназовцев на Грушевского - это твой народ. Каждый из участников/не участников протестов по-своему видит свой ​​путь борьбы с оголтелым режимом, каждый имеет на это право, а, главное, - каждый является, - так или иначе, - твоим союзником.
Я не раз и не дважды писал о том, что суть конфликта не лежит в плоскости изменения власти. Главный его смысл зарыт глубже. Суть происходящего сейчас в Украине - насущная потребность смены политических элит. Всех - и властных, и оппозиционных. Остро ощущает эту потребность молодежь, и именно она и слышать не желает сказок о «временном правительстве», «переговорах с Януковичем», «планах действий» etc.
Те, кто вел позиционные бои на Грушевского на протяжении всего дня Крещения, мыслят другими категориями, другими измерениями. Они - не провокаторы, они - пассионарии. Вот что отличает наших детей от тех, кто пытается навязать им свое видение современного мира, в котором едва разбирается сам.
Они выходят на баррикады, одевают шлемы и маски, готовят «коктейли Молотова» не ради очередных выборов очередного «царя», не ради эфемерной перспективы сытой жизни, не ради деголлевских «ватерколозетов в каждой квартире». Они делают это сейчас через неприятие системы, которая не дает им шансов быть на самом деле молодыми, счастливыми и успешными. Они не верят лицемерию политиков, которые еще ​​вчера, - вне власти, - «косили» под «своих», а только получив мандат, бросились пихать в карманы деньги и играть в совершенно другие игрища со вчерашними оппонентами.
Это поколение, рожденное в совсем другой стране, в стране, которая до сих пор не видела диктатуры, не знала, что такое цензура, не понимает совковых страхов и предрассудков. Это поколение людей, перед которыми весь мир, - с его прелестями и соблазнами, с его горечью разочарований и поражений, но ровно же и с шансами самому или вместе с единомышленниками преодолеть их.
И оно сделает это. Рано или поздно, но все-таки сделает. Потому что на его стороне - время и будущее. На его стороне - правда. Такая, какая она есть.
Игорь Гулык