desyateryk (d_desyateryk) wrote in ua,
desyateryk
d_desyateryk
ua

МАЙДАН-ХРОНІКИ. Один помах долоні

Один помах долоні

Оголошений на неділю похід на Межигір’я поставив мене у складне становище. З одного боку – виїзна акція, рівних якій ще в історії нашого протесту не було, ще й точка збору в мене під домом, біля метра «Героїв Дніпра». З другого – самий вид повного Майдану піднімає настрій і зміцнює бойовий дух на кілька днів. Перевірено.
На «Героїв» чи на Майдан? На Майдан чи на «Героїв»? О 12.00 виходжу зі двору й бачу масу машин з жовто-блакитними стрічками і прапорами на сусідньому паркінгу, натовп майданівців біля станції, і питання відпадають: не треба на Майдан, бо Майдан уже тут.




Погода – справжній подарунок, безперервний тріумф світла і світло-бірюзового грудневого неба, котре зазвичай побачиш рідко. Волонтери-автомобілісти придумали дотепно: понаклеювали на машини або тримають у руках таблички з «шашечками» і написом «Таксі до Межигір’я. Тариф 0.00 гривень». Мене підбирає Євген Сергійович. Літній чоловік, спокійний, неговіркий. З нами ще троє пасажирів. Тупцюємо від нетерпіння. Час спливає, людей більшає, скільки можна чекати? Поки доїдемо, сонце сяде. Одне слово – революційна організація.



О 13.00 таки рушаємо. На повороті біля «Героїв Дніпра» машина ДАЇ, маючи повну свободу маневру, ґречно пропускає нас, викликаючи у всіх непідробний захват.







В нашої колони не видно ані голови, ані хвоста. Євген Сергійович зауважує:
- Межигір’я лише в 10 кілометрах. В звичайні дні до нього можна дістатися за 15 хвилин.

Але сьогодні день незвичайний, дорога переповнена, тому їдемо неквапом. По узбіччям крокують особливо витривалі демонстранти. За вікном пропливає мийка «Веселі шланги». В чистому полі жіночка з великим чорним собакою маше українським прапором. Біля котеджного селища, наче на глум названого «Італійський квартал» (невже таку монотонну нудьгу дійсно вважають престижним житлом?), стоять кілька уніформованих охоронців, один з них - з невеличким європейським прапорцем.



Євген Сергійович - вилицево-лицьовий хірург. На Майдані не стоїть: немає часу через роботу, але продукти регулярно завозить. Попутників на задньому сидінні звати Віктор, Геннадій і Антон. Віктор – студент-економіст з КНУ імені Шевченка. Геннадій – середніх років літакобудівельник за освітою, закінчував знаменитий Харківський авіаційний інститут. Антон пробував різні заняття, навіть вчився на сомельє, але ще все «шукає себе». На питання, хто звідки, Євген Сергійович відповідає:

- Я з Донецька.

І додає, спричинивши вибух реготу:

- Тільки без рук!

Виявляється, що всі живемо в Києві, але народилися в інших місцях: Антон зі Звенигородки Черкаської області, Віктор з Рівного, Геннадій з Поділля. Вся країна з’їхалася. Геннадій найбільш говіркий і про все має власну думку, Євген Сергійович вставляє слово нечасте, але вагоме, молодь переважно слухає. Їдемо більше ніж годину, встигаємо обговорити поточну ситуацію, перемити кістки опозиційним політикам, потеревенити про Сальвадора Далі, Енді Воргола, Казіміра Малевича і навіть Джексона Поллока.




Між тим, як заперечення самого уявлення про мистецтво, за правим бортом виринає жахливий цегляний замок, зляпаний як відбиття комплексів якогось нувориша. Розміри та несмак рівно грандіозні, вишенькою на торті - побудована при вході каплиця для нещирого замолювання явно численних гріхів.




Біля Нових Петрівців зупиняємося остаточно серед десятків інших машин. Зі зворотного боку знаку на повороті з траси золотою (!) фарбою написано «вовче лігво».







Далі – тільки пішки, з жартами та музикою, під сонечком. Раз по раз проносяться велосипедисти з Веломайдану. Переганяємо батька, котрий дбайливо допомагає двом малюкам їхати – одному на дитячому «велику», другому на самокаті. Отакий серйозний патруль. Менш дружня трійця - масивні чолов’яги в однакових чорних куртках, штанах, шапочках, один з камерою фільмує демонстрацію, коли я знімаю їх, одразу відвертаються.



Зрештою, упираємося в міліцейський кордон. Ще один знак, на стовпі: «300 метрів» - і червоний прямокутник тупика. Точно. Тільки тупик не у нас.






Вбогість передостанньої лінії оборони кидається у вічі. Якась обідрана вантажівка, жалюгідні мікроавтобуси, між ними змерзлі міліціонери в чорному, «Беркут», як завжди, ховається за їхніми спинами, далі порожня смуга - ті самі триста метрів - і нарешті під золотою нісенітницею воріт – ще одне скупчення служивих.









Мітингуємо у своє задоволення. Серед прапорів кидається у вічі синьо-жовте знамено з назвою «Нумінор» - це одне з ельфійських царств у Толкіна. Так, Мордор поруч, правда, наш неповороткий Чорний Володар втік у гори, і персня всевладдя в нього нема, й орки в нього непереконливі, та й не орки це зовсім, а прості смертні, відданість яких має цілком досяжну межу.



Майдан ще не нападав. Просто розім’яв м’язи. Простягнув свою велетенську долоню і, навіть не стискаючи її поки що в кулак, помахав нею. Чи є там хтось за дурнуватими позолоченими гратами - не має значення, бо цей помах добре видно всій Україні. Ми вже тут. Ми знаємо тепер дорогу сюди. Ми знаємо, де ти живеш.

У веселому сум’ятті гублю своїх попутників, але випадково зустрічаю старих друзів. У них є місце в машині. Повертаючись на стоянку, проходимо повз двох міцних усміхнених хлопців. Один – з лопатою, другий – з вилами.

І не треба ніяких слів.

Дмитро Десятерик, «День»




.
Tags: Майдан
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 8 comments