ТІСНИЙ СВІТ

ТІСНИЙ СВІТ

Ще один спогад з кельнського карнавалу.

Святковий тлум суне вечірньої вулицею. Від процесії відокремлюється кілька людей і підходить до гратчастих воріт у довжелезному, скільки ока вистачає, залізному паркані. Поруч з воротами – будка охоронця. З того боку – дорослий чоловік і добрий десяток дітей, один за одного дрібніших. Кельнці, у своїх кумедних карнавальних костюмах і перуках, спілкуються з ними жестами, бо ті ледь знають англійську, роздають солодощі і монети. Виявляється – сирійці. А за парканом – табір біженців. Чоловік знаками показує, що він тут уже чотири місяці. Діти посміхаються, раді і цукеркам, і увазі.

Йдемо далі. За парканом – білі збірні одно- й двоповерхові будиночки. Табір тягнеться й тягнеться, це величезна територія, ціле місто в місті. Нарешті доходимо до перехрестя. За поворотом – ще одні ворота з КПП, і в глибині двору видно інших дітей, що граються. Можна було би подумати, що це звичайний небагатий мікрорайон, якби не паркан, не ворота, не охорона.

Дивишся на цю малечу і намагаєшся уявити те, що вони пережили півроку, чи 4 місяці, чи, може, навіть тиждень тому. Ні, уявити це неможливо. Ніяк.

Але те ж саме, хай у менших масштабах, зараз коїться лише в парі сотень кілометрів від міста, де живуть мої батьки. І ракети зі снарядами вибухають одні й ті самі що в Україні, що в Сирії, й стріляє ними російська армія що тут, що там.

Маленька в нас планета. Тісний світ.

«Війна не рятує, війна ґвалтує» - кажуть мої ліві друзі.

Це так. Але від ґвалтівника інколи можна захиститися тільки зброєю.

Колись не буде біженців, бо не буде війн. Не буде війн, бо стане страшно їх починати. Я правда в це вірю.

Колись.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Кельн-Київ