ПЕРШИЙ

ПЕРШИЙ
Знову кінець листопада. Знову це число: 30.11. Цікаво, скільки ще років, виходячи надвір, вдихаючи це сире холодне повітря, а не дай боже, ще й з домішком диму, відчуватиму ту ні на що не схожу суміш захвату й тривоги?
Але саме ранок 30 листопада 2013 року запам’ятався не атмосферою чи запахами, а одним вчинком.

Тоді біля Михайлівського монастиря гуртувались кілька десятків розгублених людей. Ми обмінювались новинами, які вже й так від когось встигли почути, й не знали, що робити далі.
І ось один з хлопців, якому вдалось урятуватись від «Беркута» пекельної попередньої ночі, спочатку розповідав про події, а потім взяв мегафон і став скандувати: «Київ, вставай! Україно, виходь!» Напевно, цей вигук став тоді чи не першим закликом до протесту на всю Україну, отетерілу від нічного побоїща. Люди зібрались біля промовця, вмить переставши бути атомізованою множиною. Мітинг перемістився до пам’ятника княгині Ользі, почав розростатись. Уже надвечір на Михайлівській площі стояло не менше 30 тисяч маніфестантів.
Напевно, повстання спалахнуло би в будь-якому разі. Але хтось мав подати голос першим. Хтось, хто не злякався. Чи зміг опанувати страх. Або просто зрозумів, що саме слід робити саме цієї миті.
Так, можливо, історію і не змінюють. Та часом її рух таки пришвидшують, повертаючи в певних напрямках.
Правда, будучи цим першим, можна й накласти головою. Та хіба про це думають, коли беруть у руки мегафон, коли кидають «Молотова» у сірий кордон на Грушевського, коли, ховаючись за фанерним щитом, ідуть вгору по Інститутській, коли звільняють окуповане місто?
Хочеться вірити, що першим у нас не доведеться більше гинути.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»