ЧИТАЮЧИ ЮНГЕРА

ЧИТАЮЧИ ЮНГЕРА

Книга німецького письменника Ернста Юнгера «В сталевих грозах» (переклад Юрія Прохаська, Книги-ХХІ, Чернівці) захоплює з перших рядків. Її вважають видатним твором фронтової документалістики. Юнгер пройшов усю Першу світову, піднявшись у армійській ієрархії від рядового до командира роти, був 14 разів (!) поранений, але, головне, мало хто спромігся так передати подих війни, як він. Ось лише декілька цитат:

«Міни бахкають цілком інакше, набагато бентежніше, ніж снаряди. В них взагалі є щось рвучке, підступне, щось від особистої ненависті. То підступні істоти. Гранати з гранатомета — це їх мініатюрний підвид».

«Вперше я зіштовхнувся тут з планомірним знищенням (тактика випаленої землі - ДД), яке згодом довелося бачити в житті понад всяку міру; воно фатально пов'язане з економічним мисленням нашої епохи, самому руйнівнику приносить більше шкоди, ніж користі, а солдатові не додає честі».

«Я думав, що мене поцілили в серце, та в очікуванні смерті не відчував ні болю, ні страху. Падаючи, я бачив білу, гладеньку гальку в дорожній глині; її порядок був дуже значущий, необхідний, як лад зірок, і віщував великі таємниці».

Книга, звісно, варта глибшого розбору. Юнгер не виносить суджень, неохочий до узагальнень, не чужий щодо вояцької бравади. Та не менше вражає деталізована протокольна манера, з якою він передає не лише захват, але й жах масової бійні. А ключовий висновок його спогадів – можливо, навіть не передбачений автором – що у війні, по суті, жертвами є і переможці, і переможені. Так, одна сторона може вести справедливу боротьбу проти агресора й поневолювача, проте війна спалює зсередини усіх. «Держава звільняє нас від відповідальності, але не може звільнити від жалю; нам доводиться жити з ним. І він сягає глибоко в наші сни».

В тій війні, яку ми змушені вести зараз, ми обов’язково переможемо. Але шрами, завдані нею, загояться лише тоді, коли не стане останньої людини, котра чула її постріли.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»